Прогулянка
Зранку було сонце – тепер сіре небо, здається, вичавлює похмурість навіть із зіниць найщасливішої людини. Ну, то таке, миттєве. Взагалі у Слов’янську тепер не погано. А надвечір’я, як на мене – найприємніший час. Саме тоді ми з Торіком крокуємо біля низки вітринних смуг, що розташувалися навколо площі. Він нюхається з іншими напівіграшковими песиками, яких останнім часом стало багато, а я вдивляюся в обличчя. Після того, як влітку минулого року тут усе налагодилося, на вулицях міста з’явилося багато нових гарних машин та людей, вдягнених не зовсім так, як личить справжнім провінціалам.
Якось видно тих, хто приїхав. Навіть коли минає етап зацікавленого споглядання місцевих краєвидів, коли людина асимілюється, звикаючи до калюж і понівечених тротуарів, все одно якимись внутрішніми манерами гості відрізняються від аборигенів.
Колись у черзі до аптеки за мною стояв чоловік. Спочатку я відчула аромат приємного тютюну, нової замши, то була дуже рання весна, і свіжого бергамотово-мускусного парфуму. Не втрималася – поглянула через плече. Ну не пахнуть так слов’янці зазвичай, не вміють. Йому було десь років сорок, втомлені повіки, відполіровані нігті, рівні носо-губні зморшки, що вкриті гутою щетиною. Це людина – емігрант, я потім побачила біля сходів припарковану машину з донецькими номерами. Чисту машину. Цікаво, тепер, під кінець травня, той чоловік ще має такий самий приємний запах, чи його шкіра та волосся вже пропахли червоною глиною посудних цехів та старою цеглою слов’янських хрущьовок? А може, він не витримав стану емігранта та повернувся до себе? Як не дивно, але він і такі як він для декого тут втілюють символ успіху та більш-менш тремкого достатку.
Збоку площі вже десь місяць стоїть кіоск із пляшками енергетиків та соку – отже мирне тепло тепер, як і позаминулої весни, зовсім легальне. Зліва морозиво. Ціни тільки на все це літнє приладдя виросли, але за тотальну дурість то не найгірша варта, не найсумніші наслідки. Війна вилікувала нас на якийсь час від усього, що було пов’язано із поняттям моралі та гріха. Гріхом було тільки те, що вело за собою смерть. Тоді найдобріші люди кидали своїх домашніх тварин із надією на те, що їх будуть годувати сусіди, а патріоти видаляли «нєправільниє» записи із соцмереж, для того, щоб не втратити роботу, а в деяких випадках – свободу та здоров’я. Тоді багато хто знав, що по місту бігає міфічний «правий сектор» та вбиває людей. Щоправда того «правого сектору» на власні очі ніхто не бачив, але кожен мав декілька друзів, які «постраждали» від свавілля «бандерівців». Багато чого було – на то вона і війна.
Війна лікувала не тільки від гріха моралі – вона лікувала і від несправжніх відносин. Не кожна родина витримала таке. Люди розходилися, бо хтось був за Майдан, а хтось за Януковича. Люди розбігалися, бо хтось чекав захисту, а хтось не міг його дати – люди показували себе та дивилися на інших. Люди жили та вмирали за ідеї, та всупереч усього, бо то була війна, а не АТО.
І зараз вона є, але там, звідки приїхав той чоловік із полірованими нігтями та бергамотово-мускусним запахом, а тут кіоск з енергетиками, морозиво і Торік, що нюхається із точно таким, як він, йорком, що скоріше за все, судячи з одежі хазяїна, народився і виріс не у місті солоних озер і зелених товстезних паркових верб.
Зранку було сонце – тепер вечірнє темно-синє небо і жовті вікна. Скоро спокійна ніч. Ліхтарів мало, справді мало, ну, то таке, миттєве. Взагалі у Слов’янську тепер зовсім не погано. Дай Бог, щоб і там колись було так само.
(с) Анна Черненькая
Автор
Тема: ТОлько свои стихи. (Чужие просьба не постить) (Прочитано 622221 раз)