Сергей Жадан уже успел написать два очерка (эссе/новеллы?? не сильна), главными героями которых стали херсонские священники - капелланы отец Сергий и отец Игорь. У отца Сергия я пою каждое воскресенье в хоре во время службы, то бишь знаю довольно неплохо. Истории, описанные Сергеем Жаданом, я слышала и знаю из первых уст. Чувство неимоверное! Это сложно с чем-либо сравнить:
____________________________
Херсон. Капелани
1
Отець Сергій щойно повернувся з Артемівська. Регулярно їздить у війська. На авто наклеїв вишиванку, на візитівці написано "капелан". Напередодні нового року ми з ним були на Чонгарі, відвозили військовим два телевізори. Панотця військові поважають – він не повчає, не дорікає, тримається з усіма рівно, постійно жартує. На зворотному шляху, тоді, взимку, нас викинуло на зустрічну. Панотцеве авто з вишиванкою пару разів обкрутилося й завмерло посеред крижаної траси. Панотець видихнув і почав розповідати анекдоти.
Тепер ось знову їздив у частини.
- Як там? – питаю його. - Як настрої?
- Залежить від командира, - пояснює він. – Де командир нормальний – там і настрій у солдат відповідний. Дисципліна, порядок, бойовий дух. А де командира немає – п’ють.
Розповідає, що наші окопуються, вибудовують справжні бетонні загородження. Що з місцевими говорити важко – ніхто нічого не знає, всі всього бояться.
- Питаю на зупинці в місцевих дорогу, - розповідає панотець. – Одна жіночка починає пояснювати, інша її зупиняє: "Вони нас убивають, а ти їм дорогу показуєш".
Згадує, як зупинився на ніч у готелі в якомусь прифронтовому містечку. На ранок пішов забирати машину. Жінка на вахті пояснила: "Ваша машина вон там, уважаемый католик". Довелось пояснити їй, що капелани бувають і серед православних. Довго не вірила.
- Я їжджу в ті частини, - пояснює, - де є знайомі командири. Там мене вже чекають, там я знаю, з ким спілкуватися. Інакше без сенсу. Пам’ятаю, як рік тому приїхав уперше. Командир вишикував полк. Що робити – ніхто не знає. Я між ними три години ходив, службу правив.
Так-так, - киваю головою, - рік тому ніхто взагалі не знав, що робити. Рік тому, лише рік тому.
2
Отець Ігор повернувся з полону. Взимку їздив до військових, вискочив на чужий блок-пост. Ополченці спочатку не зрозуміли, хто він. Потім зраділи – "укропського попа піймали". Сильно били. Стрибали по ньому, аби зламати ребра. Ламаючись, ребра пробивають легені, вганяються до внутрішніх органів. Смерть після цього – питання часу. Ребра панотця витримали.
"Це знак Божий, - запевняє він. – У мене навіть зуби не покришились". Церковні речі в панотця забрали, сказали, що передадуть до свого храму. Спочатку сидів у ямі. Потім перевели до Донецька, в СБУ. Після ями умови були більш-менш стерпними – годували, не били. Хоча кошмарили. Якось зайшли якути, почали принижувати, погрожували. Ввечері якути чи то перепили, чи просто пересварились, прострелили ногу комусь зі своїх. Ополченці показово посадили їх до ями.
"Це теж знак Божий", - стверджує панотець. Знаки він бачив у всьому: принесли до камери свічку, після того, як він провів обряд – знак, покарали кривдників, які йому погрожували – теж знак. Коли прибирали казарми після виїзду звідти "Оплоту", панотець знайшов молитовник. Українською. Теж знак. Провадив у камері служби, коли погрожували – молився за кривдників.
Поступово ополченці почали возити полонених на роботи – розбирати завали в аеропорту, збирати боєприпаси на залишених українських блок-постах в Дебальцевому. Самі ополченці в окопи лізти не наважувались – остерігались мін чи гранат. Тому пускали вперед полонених. Якщо й розірве людину – не шкода. В аеропорту полонені знайшли приваленого українського капітана. Панотець відспівав його. В Дебальцевому, в одному з бліндажів, натрапили на запаси їжі. Ополченці дозволили взяти з собою печиво.
"Вони жодного разу, скільки я їх не слухав, не говорили ні про родини, ні про батьків, ні про дітей. Все, про що говорили – трофеї, відбитий товар, знущання над полоненими, вбивства. Їм головне – поламати тебе. Вони навіть одне одного ламають. Щоби ніхто не вирізнявся. Як у Радянському Союзі, - пояснює панотець. – Вони й хочуть відновлення Радянського Союзу. Найкраще – це просто від них відокремитись, відгородитись, відділитись. Доки вони там перегниють, як органічна речовина. Може аж тоді щось вийде".
Доки говоримо, панотцеві телефонують. Виявляється, вони зібрали речі та харчі для полонених у Донецьку, хочуть передати, але українські військові передачу не пропускають – блокада. Тому треба писати пояснювального листа. Панотець надиктовує в телефон. "Як правильно написати? – питає. - Просимо сприяти безперешкодному транспортуванню товару?". "Напишіть транспортуванню речей та медикаментів", - раджу йому. Панотець так і говорить, відкладає слухавку.
За мить згадує про щось, хапає телефон. "І допишіть у кінці, - просить, - хай вас благословить Господь".
Автор
Тема: С.Жадан как хулиган украинской литературы (осторожно: ненормативная лексика!) (Прочитано 38746 раз)