Печать

Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь.
1 час 1 день 1 неделя 1 месяц Навсегда

[Аристарх]

Не ожидала даже. Глубоко очень!

Спасибо!
Завдяки прихильникам та прихильницям народилось продовження:

[Аристарх]

САБВЕЙ

1
Життя таке ж непередбачуване, як і нью-йоркський сабвей. Ти ніколи не можеш бути впевненим, що доїдеш до очікуваної зупинки, або взагалі увійдеш до підземки на бажаній станції. Станція може бути зачиненою, а потяг може раптом змінити свій маршрут і завезти тебе у Гарлем замість Уолл-стріт. Звичайно, про всі ці зміни заздалегідь можна дізнатись із відповідних оголошень, але хто їх читає? До того ж потрібно хоча б трошки знати англійську. Тому якщо ти все-таки доїхав із Брукліна до Бронкса, і саме цього прагнув із якоїсь дивної причини, вважай, що тобі дуже пощастило.
Пощастило — це коли твої наміри несподівано досягають реалізації, а бажання виповнюються. Незважаючи на перепони диспетчерів сабвею і самого життя, яких хлібом не годуй, а дай познущатися над тобою. Пощастило — це коли не ти молодець, оскільки сів у правильний потяг, а коли диспетчери чомусь відволіклись саме від тебе і спаскудили подорож до Бронкса комусь іншому.
Життя, як і сабвей, повне непередбачуваних випадковостей. Подивись лише на карту нью-йоркської підземки. Та це ж повне хаотичне безладдя! Порівняй цю сюрреалістичну жахливість із гармонійною витонченістю схеми харківського метрополітену. Ти відчув різницю?
Ось чим відрізняються злучення і розлучення? Префіксами, скажеш ти (якщо, звичайно, розумієшся на префіксах). І тут ти помиляєшся. Вони відрізняються ступенями випадковості та розлогістю сюжетних ліній. Злучення може бути цілком випадковим. Навіть спонтанним. Бодай тобі може так здаватися. Ну, припустимо, ти випив зайвого, або вона. Або обидва. Нічого, так буває. А потім ви прокинулися разом і не знаєте що з цим далі робити. Насправді варіантів розвитку сюжету, як і в харківському метро, лише три: або ви робите вигляд, що нічого не трапилося і продовжуєте жити з тими, з ким прокидалися і раніше, або йдете до загсу обмінюватися обручками, або час від часу продовжуєте зраджувати тих, з ким прокидалися раніше. Звичайно, третій варіант є найбільш романтичним, але дехто чомусь віддає перевагу й іншим.
З розлученням зовсім інакше. Воно ніколи не буває випадковим. Тим більше – спонтанним. До нього завжди дбайливо і ретельно готуються. Його довго виношують та пестять. І тут вже диспетчери життя стараються на славу! Розлучення — це справжній сабвей сплетіння сюжетів (пробач за алітерацію, якщо, звичайно, ти розумієш що я маю на увазі). Зі злученням все набагато простіше. Це як від Харківського тракторного доїхати до базару на Барабашова. Всього одна пересадка.
Інша річ — розлучення. Це як із Брукліна до Бронкса. Безліч зупинок та пересадок, помилкових виходів із потягу, тривожне стояння посеред тунелю, холод кондиційованого повітря у вагонах та метушлива і в'язка задуха на станціях пересадки, галасливі афроамериканці, похмурі араби, вузькоглазі китайці та занурені у себе білі сорочки і чорні краватки з Уолл-стріт. Та ще й повне внутрішнє нерозуміння того, навіщо тобі той Бронкс? Скажи, що цікавого у цьому Бронксі, крім зоопарку? Тим більше, що у зоопарку ти вже був. Я маю на увазі, що ти не зовсім впевнений у тому, що варто розлучатися. Адже дітей двоє, а телевізор лише один... Коли ти затівав злучення, то більш-менш чітко усвідомлював чого прагнеш. Адже коли ти їдеш з Тракторного на Барабашку, то розумієш чого хочеш від життя та його диспетчерів. Наприклад, купити в’єтнамські джинси.
З розлученням зовсім інакше. Ти вагаєшся і не розумієш, як до цього взагалі дійшло. Адже все починалося так здорово – саме зі злучення, яке набагато приємніше та цікавіше. І, мабуть, ви хотіли чогось іншого, коли пізніше обмінювалися обручками. І ти починаєш дошукуватися причин. Зазвичай у собі або її матері. І тут знову робиш помилку. Оскільки ти зовсім тут ні причому, ні причому й вона. Та навіть її мама ні причому. Ні причому маленька зарплата, і тісна квартира теж ні причому. Ні причому твої зальоти та безкінечні корпоративи, твоя неуважність до неї та необережність у походах ліворуч, навіть та клята есемеска від Маринки (з чого вся ця байда і почалася) теж ні причому. Зрозумій: ти не винен, не винна й дружина і навіть її мама. Маринка винна ще менше.
Винні диспетчери сабвею. Адже це саме вони скерували твій потяг не тією лінією, іншими тунелями та коліями. Це саме вони, незримі господарі сюжетів, володарі доль усіх пасажирів, звернули на тебе увагу та порушили відносну безтурботність твоєї подорожі. Це саме вони спрямували твоє життя від злучення до розлучення.
То причому тут ти? Ти сідав у нормальний, правильний вагон і хотів доїхати всього-на-всього до якогось мало кому потрібного Бронкса. Навіть не до Мангеттена! Але опинився у Квінсі…
Тепер ти розумієш, чому в Харкові я буваю частіше, ніж у Нью-Йорку?

2
— Так, розумію, – якось відсторонено промовляє він.
Схоже, не зовсім уважно слухав.
— А я ні! — якось роздратовано відмовляється Маринка.
— Ти не розумієш, чому в Харкові я буваю частіше, ніж у Нью-Йорку? – я щиро дивуюся.
Ми сидимо на Маринчиній кухні, яку позавчора залили верхні сусіди. Принаймні, вона так розповіла. У нас на столі цигарки, кава, лимон та коньяк. Переважно коньяк.
Схоже, Маринка теж не зацікавлена у його розлученні. Дійсно, навіщо він їй такий — з аліментами та без телевізора? З іншого боку, якщо він все ж таки розлучиться, як же Маринка його покине? Адже ту кляту есемеску відправила саме вона. А це вже відповідальність.
— Та ні, саме це я дуже добре розумію. Я ж не дура! – продовжує розмову Маринка.
Так, чого там. Вона, звичайно, не дура. Я це вже бачу. Але ота клята есемеска мене все ж таки продовжує бентежити. Хто з розумних так вчинить?
А Маринка починає чітко карбувати кожну свою фразу, нібито гатить молотком по цвяху, намагаючись довести нам, що вона зовсім не дура:
— Ти живеш від Харкова за двісті кеме. Це раз!
— А Нью-Йорк — в Америці. Це два!
— А Америка в іншій півкулі! Це три!
— В західній! – добиває вона нас своєю географічною ерудицією.
Для Маринки слід було взяти якогось сухаря, думаю я. Від коньяку вона стає дещо агресивною. Судячи по всьому, вона не звикла до міцних напоїв.
— Тоді чого ти не розумієш? – дивуюся знову.
— Просто не погоджуюся із твоєю концепцією! Людина сама повинна управляти своїм життям.
Другу половину фрази я пропускаю повз вуха. Мене більше зацікавила перша її частина.
— Із моєю концепцією?
Навіть не підозрював, що маю якусь концепцію.
— Ну, так! З концепцію про диспетчерів.
— А диспетчери – то концепція? – вражений я.
— Ну, майже.
— Тобто – тобто? — заохочую її, адже кожному приємно мати бодай якусь концепцію.
— Ну, в тебе виходить подібно до поглядів давніх греків.
Ми ще не встигаємо не зрозуміти її слів, коли Маринка дивує нас ще більше. Вона раптом пружно підводиться, здіймає руки, задирає голову — і голосно та якось театрально промовляє до стелі:
— Доля винна у всьому!!!
Ми, як і Маринка, починаємо вглядатися до стелі, але не бачимо там нічого, крім мокрої плями. Хм... Сусіди ж винні! До чого тут доля?
Тим часом Маринка вже рухнула на стілець та знову накотила коньяку. Теж переживає, звичайно.
— Ну, приблизно саме така фраза трапляється у багатьох давньогрецьких трагедіях, — якось поблажливо говорить вона, витягаючи з пачки цигарку.
Виявилося, що колись Маринка закінчила філфак, тому зараз працює в перукарні. Так вигідніше.
І тут вона включає в собі нереалізовану вчительку літератури. Навіть щойно запалену цигарку почала тушити. Звичайно, хто ж палить на уроці?
– Розумієте, – пояснює Маринка, – давні греки вважали, що люди не в змозі керувати своєю участю, а їхніми долями розпоряджаються боги. Чули про Зевса, Афродіту, Гермеса, Аполлона?
– Так, звичайно, – ображаємося ми. – Ще б пак! Ми в дитинстві міфами захоплювалися! Ми і Геракла знаємо, і Персея.
Маринка відмахується від нашої відповіді, адже ми заважаємо проводити урок:
– Та мовчіть вже, міфологи! Геракл і Персей – це ніякі не боги.
– Чому це? – ображаємося ми за Персея. Тим більше – за Геракла.
Але Маринка не звертає уваги на запитання учнів і продовжує з того місця, де її перебили.
– От і виходить, що твої диспетчери схожі на грецьких богів.
– То це дуже гарно! – я знову порушую дисципліну.
Кому ж не сподобається, що його диспетчери схожі на Аполлона й Афродіту? Тим більше – на Зевса. Тільки прикро, що Геракл у цю компанію чомусь не потрапляє.
– Що ж гарного? – Маринка починає кип’ятитися. – Якщо вчинками людей хтось керує, то вони не несуть будь-якої відповідальності! Тож я і згадала давні трагедії. Уявіть: дружина вбиває свого чоловіка, а провину звалює на долю. Тіпа: «Нє віноватая я! То диспетчери винні, бо сідала я, не сумнівайтеся, до правильного потягу»!
Тим часом нервувати починаю і я:
– Раз ти така відповідальна, то навіщо відправляла ту кляту есемеску? Класний же ти потяг вибрала! Дякуючи тобі людина може сім’ю втратити! Хто відтепер буде йому борщі варити та шкарпетки прати? Ти?
– А яким чином я могла знати, що цей розумник телефон вдома залишить? Я ж не вночі відправляла! А його дружина взяла та прочитала. До речі, вмію я і борщі варити, і шкарпетки прати.
Тепер витріщаюся на нього.
– Тож, чи правильно я розумію плин цього дурнуватого сюжету? Ти за час моєї відсутності завів собі коханку, і, маючи дівчину на стороні, дозволяєш собі вдома залишати телефон? То чи не бовдур ти?
– Яку коханку? – несподівано для мене дивується він.
– Що значить яку? Ти пам’ять від коньяку, чи від розпачу втратив?
Він якось розгублено дивиться спочатку на мене, потім на Маринку.
– Та ніякі ми не коханці, – втомлено промовляє вона. – Він мій клієнт. Залицявся. Подібної публіки у нас вистачає. Але я вже на такі дрібниці давно не звертаю уваги, бо навчилася уникати розвитку подібних, як ти кажеш, сюжетів. Коротше кажучи, не було нічого.
– Стривайте – стривайте! Але що в такому разі містилося у тому повідомленні?
– Думаєш, щось особливе? «Чекаю об 11:00. Твоя майстриня». Зачіску йому мала робити. А «моя майстриня» – то він мене так називав. Я підігрувала. Ну, посміхалася йому, дозволяла так себе називати. Бо клієнта утримувала. А що ж мені – мегерою бути? Я так усіх клієнтів розжену. Тим більше, що шкоди ніякої від нього не було. Хіба ж я знала, що до такого дійде?
Мій товариш уважно слухає наш діалог, поступово опорожняючи пляшку. Я психую:
– А ти що?
– А що я? – починає захищатися він і здвигає пляшку ближче до себе.
– Як що? Нічого ж не було! Ось і поясни дружині: так, мовляв, і так.
– Ти думаєш, що вона мені повірить? Повірить у те, що нічого не було?
– Дійсно, тобі не повірить, – після короткого замислення відповідаю я одночасно з Маринкою.
– А я про що! – добряче підливає він собі. – Тому я і не намагався виправдатися, нічого не пояснював. Заплутався б тільки. Я на тебе чекав. Це ж ти у нас завжди стратегом був. А я – так, виконавець.
– Але гарний виконавець, – намагаюсь якось його підбадьорити, а то вже зовсім розкис.
– На тебе вся надія, – між тим продовжує він гнути свою лінію. – Мені з дружиною в перемовинах не тягатися. Вона у такий потяг мене засадить, що це буде повний сабвей!
І, уявивши всю масштабність очікуваного сабвею, неспішно та зручно вмощує свою голову на стіл, заплющує очі та засинає безтурботним сном. Дійсно, про що турбуватися, коли стратег вже поруч?
Деякий час ми із заздрістю дивимося на людину, яка вже може дозволити собі відпочинок.
І якось так по-домашньому він умостився за цим столом, ніби то й не вперше. Раптом до мозку слизьким вужем заповзає неприємна підозра:
– Стривай! Кажеш, нічого між вами не було? Але він у тебе вже кілька днів спить!
– Ну, спить. Прийшов до мене на роботу, розгублений такий. І ночувати ніде. Постелила йому на надувному матраці. Він все казав, що не надовго. Мовляв, друг скоро приїде. От і дочекався, – Маринка втомлено позіхнула. – Ну, все! Будь ласка, йдіть вже додому, я теж спати хочу!
І додає наостанок:
– Допоможи йому виплутатися із цієї халепи! Бо самотужки він точно у який-небудь сабвей вляпається!
Я виводив його із Маринчиної квартири і думав: бовдуре ти, бовдуре! Телефон він вдома залишив!
І що ж ти тепер робитимеш?

[Аристарх]

3
– Поки не знаю, що робитиму, але жити з цим кобелем більше не хочу! – рішуче відповідає його дружина.
Ми сидимо на їхній кухні. У нас на столі чай, тістечка та фрукти. Переважно тістечка. За стіною діти сперечаються з приводу того, на який канал перемкнутися. Я знову пригадую, скільки у них дітей та телевізорів.
– Я розумію, що це твій дуже давній друг, і ти на його боці, – продовжує вона. – Але ж це не перший випадок! Минулого разу я йому пробачила, але дуже, ду – же чітко попередила, щоб це було в останнє!
Я з насолодою запиваю тістечко духмяним чаєм:
– Слухай, які тістечка смачні! Знову сама пекла?
– Звичайно, – з гордістю відповідає вона. – Я ж і печу, і шию, і в’яжу. Так чого йому, кобеляці, ще треба? – та зі злістю навпіл розпанахує ножем яблуко.
Так, думаю я, так. Випускай пару, випускай. Це нам зараз дуже потрібно.
– А як же діти? А всі ці роки, що ви провели разом? – цікавлюся.
Жінка замислюється.
За стіною починає лунати бадьора фальцетна пісенька. Діти, нарешті, вибрали потрібний канал і дивляться мультик.
– А телевізор? Як він тепер без телевізора? – підливаю я масла до вогнища її справедливого гніву.
– Те-ле-ві-іііііі-зорр? – скаженіє вона. – Та пішов він! Кобель! Хай тепер телевізора йому ця майстриня й показує! Телевізор йому. Зась! – і скручує дулю у вікно, чомусь у північному напрямку.
Я так і подумав: чому саме в північному?.. А цьому бовдуру я потім сам мозок прочищу. Нормальна ж, дійсно, в нього дружина! Навіщо біситися?
– Майстриня вона! Ти диви! Що ж вона може йому замайструвати в ліжку такого, чого я не вмію?! – продовжує неабияк розпалюватися жінка.
Коли майже усі заряди у неї вичерпуються, я починаю розвідку боєм:
– А ти зовсім не припускаєш, що могла статися помилка, непорозуміння якесь?
– Непорозуміння? Та я б сама хотіла, щоб так, – вже без зайвої експресії говорить вона. – Думаєш, мені дуже хочеться сім’ю руйнувати? Він же, в цілому, непогана людина. І батько з нього гарний, і хазяїн… Але ліваками своїми вже допік!
Вона кладе свою долоню на мою. Її голос починає дрижати.
– От сам уяви. Залишає він свій телефон вдома. Ну, з ким не буває?
Ага, думаю, вона починає його виправдовувати бодай в чомусь. То добрий знак!
– З усіма буває, – погоджуюсь. – Та хіба це привід для розлучення?
– Ні, стривай, це ще не все.
– Невже? Щось може бути гіршим?
– А потім приходить повідомлення, – продовжує вона, не звертаючи уваги на мою іронію. – Думаю, раптом щось термінове? А там: так и так, мовляв, майстриня чекає на свого кобеляку об одинадцятій! Аби номер був випадковим! А там ще й ім’я висвітлюється. Розумієш? Які сумніви можливі, коли цей контакт у його мобілці записаний? Тож я розлютилася, чемодан йому зібрала та виставила за поріг!
– А що за майстриня така, яке саме ім’я висвітилося? – я ніби то насторожуюсь.
– А от вгадай! – розправляється жінка, прибираючи свою долоню з моєї, нібито вона, зрадниця, могла дати мені якусь підказку.
– Ну, навіть не знаю, – розмірковую. – Як взагалі таке можна вгадати? Ну, Люба, наприклад, або Тамара, або Наталочка. Взагалі, на його місці я Семен Васильович написав би.
– Та то ж ти! – говорить вона й оцінюючи зиркає очима, ніби дійсно вирішила приміряти мене на місце свого чоловіка. – А він так і написав: Моя Майстриня! Конспіратор хрєнов!
Подумки я погоджуюся, що конспіратор з нього аж ніякий, але вже пора переходити у наступ:
– Ось воно що! Ну, тоді все зрозуміло! – я ледь не волаю від радості. – Дійсно, то було непорозуміння! Розумієш, не-по-ро-зу-мін-ня!!!
– Тобто? – в її очах з’являється вогник надії.
Тепер вже я накриваю її долоню своєю і з довірчими інтонаціями говорю:
– Справа в тому, що це моя майстриня! Коханка моя, розумієш? І телевізора вона показує саме мені.
– Ні! Аж ніяк не розумію! Ти людина холоста, тому роби що вважаєш за потрібне. Але ж повідомлення прийшло не тобі, а до мого чоловіка! Батька моїх дітей! До чого тут взагалі твоя коханка? – лютує вона.
– А до того, – впевнено говорю я, – що ця клята есемеска адресована була мені, а не йому!
– А чого ж тоді вона прийшла на його телефон? – дивується.
– Все просто: там була моя сімка, – кажу.
– Твоя? – ще більше дивується.
– Так. Я зараз все поясню.
Жінка погоджується вислухати мою сповідь. А що їй лишається? Адже для неї важливо зберегти не тільки родину, але і своє обличчя! Саме цю безпрограшну ставку я і готуюся розіграти.
– Ти ж знаєш, що я у Штати літав?
– Ще б пак! Усім розповідав, що нарешті візу отримав. Завжди тобі то документів якихось бракувало, то грошей на квиток не вистачало. До речі, як з’їздив? Як тамтешня рідня? Пробач, що раніше не спитала.
Здається, вона майже заспокоїлася, очікуючи світла наприкінці тунелю.
– Про це потім, добре? Так от. Я залишив йому власну сімку.
– Навіщо?
– Ну, розумієш, це ж Америка. Роумінг, те-да-се. Дорого туди повідомлення коштують. І прийом есемесок там платний. А тобі ж відомо, скільки спаму зараз надсилають. Навіщо гроші зайві витрачати? За спам ще й платити? От я і залишив сімку, щоб там її не відключати. Домовилися, що час від часу він буде її у свій апарат вставляти. Хай собі повідомлення приходять. Раптом щось важливе.
– Тобто зекономити просто хотів? – уточнює.
– Ну! – підтверджую. – Ти ж чудово знаєш, що зекономлені гроші краще, ніж зароблені.
– Чому це?
– А з них не потрібно платити податки!
Вона працює бухгалтером, тому розуміє жарт і посміхається. Мабуть, згадала скільки вже зекономила на фонді оплати праці. Здається, ми вже на мирній тропі. Але я поки не дозволяю собі розслабитися.
– А чому коханку так дивно записав: Моя Майстриня? – цікавиться.
– Та! – ніяковію.
– Але скажи! – наполягає.
– Розумієш, – здаюся, – я такої майстерної жінки у своєму житті ще не зустрічав!
– Навіть ти? – дивується. – Що ж такого особливого вона майструє?
Я підхожу до неї та шепочу на вухо. Вона густо червоніє.
– Та ти що? – вона приголомшена.
Я просто киваю.
– Бути цього не може! – заздрить вона чужому рівню майстерності.
Знизую плечима. Мовляв, може бути навіть таке. І додаю:
– Тепер ти розумієш, чому я з нею?
– Розумію, – протягує вона і швидко додає:
– Ти хоч йому про таке не розповідав?
– Звичайно, ні! Не люблю, коли друзі мені заздрять.
– От і мовчи про це!
Вона замовкає, вираз її обличчя робиться загадковим. Мабуть намагається уявити як почуте застосувати на власній практиці.
Невже фініш? Невже я впорався так швидко? Тож я молодець! Навіть не всі домашні заготівки використав.
Раптом в очах жінки промайнула якась несподівана думка.
– Та ні, щось тут не зовсім… Як вона могла чекати тебе об одинадцятій кілька днів тому? Ти ж тоді за океаном був! Брешеш ти все! – вона намагається спіймати мене на гарячому.
Та не на того напала!
– От! Вмієш ти правильні запитання робити! – підлещуюсь. – Саме тут і починається найцікавіше.
Роблю загадковий вираз і витримую невеличку паузу.
– Справа в тому, що моя майстриня заміжня!
– Та ти що?
– Так вийшло. Це життя. Ну, з ким не буває? – цитую її слова.
– З усіма буває, – вона цитує мої, і підтверджує цю думку кількома бадьорими кивками.
Жінка, затамувавши подих, очікує на продовження історії.
– Так от. Її чоловік наступної п’ятниці мусить поїхати з міста. На цілий день. Тож ми і домовилися, що вона якомога раніше повідомить про точний час, коли буде вільною. Ну, щоб я заздалегідь міг спланувати усі справи, розумієш? Ти ж сама знаєш який у мене напружений робочий графік. А тут цілий день потрібно розчистити. Воно того, звичайно, варто, але потребує…
– Стривай! – перебиває вона. – Ніби все складно, але! Якщо її ім’я висвітилося у мобілці мого чоловіка, значить твоя коханка чомусь записана у його телефонній книжці! – вона намагається спіймати мене на логічній помилці. – Щось не дуже клеїться!
– Та все клеїться! – ображаюсь. – Його телефон тут взагалі ні до чого! Номер майстрині з ім’ям я на тій сімці зберіг. Це ж важливе для мене ім’я, сама розумієш. А в такому випадку назва контакту теж висвітлюється. Тому бачиш: все доволі просто!
– Так ось воно що! – заспокоюється жінка.
Але потім стурбовано додає:
– А де ж він увесь цей час ночував? Чи ти сам не знаєш?
Чому ж не знаю? Знаю. Повинен знати. Такого питання чомусь не очікував, але відповідь повинен знати! Де ж ти, бовдуре, провів кілька ночей? Повинен я про це знати. Повинен! Хто ще може про це знати, як не я – твій друг?.. О! Евріка! Знайшов!
– Як це – де ночував? У мене, звичайно! Де він ще міг ночувати? Я йому ключі від своєї квартири залишав.
– Залишав ключі?
– Так! – простодушно відповідаю я.
– А навіщо йому ключі від твоєї квартири? – підозріло дивиться вона.
– Ну, щоб доглядав.
– У тебе ж сигналізація стоїть!
Де ця жінка взялася на мою голову, та ще зі своїм бовдуром, думаю я. Їй би не бухгалтером працювати, а слідчим! Втім потрібна ще одна версія. І вона знаходиться!
– А до чого тут взагалі сигналізація? Вважаєш, що мого кота годуватимуть охоронці?
– Якого такого кота? Ти не маєш жодного кота! – цілком виправдано не вірить вона.
– Так, раніше не мав! А тепер маю! Що, дістати якогось там задрипаного кота – це велика проблема? – щиро дивуюсь я.
– Та ні. Взагалі не проблема, – погоджується вона.
– А тепер уяви ситуацію: у тебе живе кіт, якого примусово залишають у квартирі одного. На доволі довгий термін. Ти б доручила комусь його годувати, чи після його страждальної голодної смерті завела б іншого?
– Звісно, доручила б! – знизує плечима вона. – А як же інакше?
– А кому доручила б? Охороні?
– Та ні. Охорона ж котів не годує.
– Тож кому саме ти доручила б годувати свого єдиного, улюбленого кота? – наполягаю я.
– Ну, кому – кому. Подрузі якій-небудь…
– Тепер щодо ключів тобі усе ясно? – питаю я, навіть дещо погрозливо.
– Тепер ясно! – полегшено промовляє вона. – А я ж, дура, себе накрутила, так накрутила, так накрутила! Дякую тобі, що зайшов – усе, нарешті, прояснилося!
Бінго! Подружнє життя бовдура врятовано! Мій план спрацював. Звичайно, він не бездоганний, але хто може помітити білі нитки, якими його зшито, після такої виснажливої прелюдії, яку я влаштував цій переможеній мною жінці? Я пишаюся своєю кмітливістю – і вже збираюся проковтнути останнє тістечко та повертатися додому, коли зненацька чую різкий та стурбований голос:
– Чекай – чекай! Досить мені брехати!
Тістечко застряє у горлі, я починаю давитися.
– Ти що? Маєш мене за повну дуру?
Вона погрозливо здіймається і тричі б’є мене по спині. Досить боляче б’є, але тістечко попадає за призначенням, і я відчуваю полегшення.
– А що власне не так? – розгублено дивуюся.
– Що не так? Що не так, питаєш?
Друге яблуко стає жертвою безжального ножа.
– Ти що, до якогось Задрипупинську їздив? Які телефони? Які сімки? Які, взагалі, есемески? Ти ж у Нью-Йорку був! Існує скайп, є електронна пошта, є фейсбук! Однокласники, нарешті! Там інтернет на кожному кроці! Навіть у нашому місті інтернету більше, ніж тарганів! Ви що – у скайпі не могли спокійно поговорити? Навіщо якісь інші схеми?
Вона трощить третє яблуко. З усього видно: я наступний. Якщо, звичайно, чогось не вигадаю. Причому дуже швидко.
– Так той… Не хотів тобі відразу казати, – я намагаюся виграти час.
– Про що ти відразу мені не сказав? Що мій чоловік кобель? А ти його вигороджуєш?
Якщо виживу, вб’ю цього бовдура, думаю я – і вигукую з переляку:
– Та не один я там був, у Штатах, не один!
– Той що?.. – гнівно продовжує вона, але потім до її голосу повертається рятівна цікавість. – А з ким?
– З нареченою! – кращого придумати я просто не встигаю.
– З нареченою? У тебе ж немає ніякої нареченої! – знову цілком виправдано не вірить вона.
– Так, не було! А тепер є! Вважаеш, знайти наречену – це для мене якась проблема? – щиро ображаюсь я, й навіть підвожусь зі стільця.
Жінка уважно, ніби вперше, оглядає мене згори донизу.
– Та ні. Для тебе не проблема, – погоджується вона і знову сідає, відклавши ножа у сторону. – А чому я раніше не знала, що ти маєш наречену?
– Ну, не хотів передчасно казати. Щоб не наврочити! Сюрприз, розумієш?
Вона киває, а я поспішаю розвинути стратегічний успіх:
– От ми і були у Штатах разом. Так би мовити, передвесільна подорож. Вона теж візу мала…
Переводжу дихання.
– Саме вона мені кота і подарувала! – додаю я, радіючи з того, що вдалося докупи зв’язати обидві непередбачувані сюжетні лінії. – А у подорожі, зрозумій сама, який може бути скайп із коханкою? Ми ж усюди були разом, один від одного не відходили… Родичі, екскурсії, музеї, пляж, шопінг, сабвей. Тим більше – сабвей! Як ти уявляєш скайп у сабвеї?
Мене вже просто несе. Я не в змозі керувати цим процесом і сам вірю в те, що говорю. Тому мій спіч наповнюється непідробним пафосом та неабияким натхненням:
– Що ж мені, у туалеті з цим скайпом від нареченої ховатися? Це зневажливо було б по відношенню до неї! Наречена все ж таки, а не якась там шльондра! Вигадала теж! Моя наречена – і раптом шльондра? Та що ти собі взагалі дозволяєш? Я тебе коли-небудь ображав? Ти ж навіть не бачила її ніколи, а туди ж: скайп, скайп!..
Вона зіщулилася і, схоже, вже почуває себе винною. Але раптом до жінки щось таке доходить. Вона робить круглі очі, перехиляється через стіл до мене та говорить пошепки – можливо, щоб не почули діти:
– Тобто ти хочеш сказати, що був у Штатах з нареченою, а тут маєш заміжню коханку, з якою збираєшся продовжувати стосунки?
– Так, – дещо винувато відповідаю я.
Адже саме так і виходить.
Жінка затримує подих та випрямляється.
– Ну, ти й жеребець! – захоплено видихає вона.
Я досить натурально червонію. Навіть чоловікам приємно чути компліменти.
…
На порозі вона затримує мене:
– Тож, чекатимемо тебе з нареченою наступної п’ятниці. Я такий обід приготую – пальчики обсмокчеш! Ні! Стоп! Наступної п’ятниці ти будеш зайнятий, – діловито згадує жінка. – Тоді наступної неділі! Щоб ти після п’ятниці перепочити встиг. Добре?
– Добре…
– І ще. Стривай! – вона змовницьки дивиться на мене. – Я обіцяю мовчати.
– Про що? – не розумію я.
– Ти що, зовсім дебіл? Мовчати про твою коханку! Нареченій нічого не скажу! Могила, знай! – запевняє вона, і я цьому вірю.
Я виходжу на вулицю, з полегкістю вдихаю свіже повітря – і тільки через півсотні метрів з жахом усвідомлюю, що тепер мені доведеться шукати не тільки кота…
Тепер ти розумієш, що таке справжня чоловіча дружба?

4
– Так, тепер розумію, – відповідає моя наречена. – Ти майже герой. Врятувати сім’ю – це круто!
І я чомусь пригадую, що Геракл та Персей, і справді, не були богами. Маринка тоді мала рацію. Вони були всього-на-всього героями.
А нареченій кажу:
– Сподіваюся, що у них, нарешті, все буде гаразд.
Я і справді на це сподіваюся.
– А я сподіваюся, що перед знайомством із дружиною твого улюбленого бовдура, вивчу все необхідне про нашу передвесільну подорож до Нью-Йорка!
Вона щось згадує і, сміючись, додає:
– Особливо про сабвей!
– Так, особливо про сабвей! – посміхаюсь і я.
– Повертайся скоріше, любий! На тебе чекатиме романтична вечеря! І, звичайно, я!
Ми цілуємося на порозі. Я з трудом відриваюся від ароматів та принад її тіла та зачиняю за собою двері.
Доки спускаюсь ліфтом, встигаю скучити за нею. Виходжу із дому та набираю її номер. Просто так, щоб знову почути цей голос:
– Будь ласка, не забудь нагодувати нашого кота, Маринко!

[acilsik]

Нифига себе...
Браво!

[acilsik]

Блин... охренеть... Охренеть!!! 

[Дженни]

Дійсно дуже сильно!

[sonikol]

Прочла. Понравилось.

[acilsik]

Прочла свой комментарий...Выходит, я самая бескультурная 

[acilsik]

Не мысля гордый свет забавить,
Вниманье дружбы возлюбя,
Хотел бы я тебе представить
Залог достойнее тебя,
Достойнее души прекрасной,
Святой исполненной мечты,
Поэзии живой и ясной,
Высоких дум и простоты;
Но так и быть – рукой пристрастной
Прими рассказ, любимый зал.
Рассказ от нас, немного странных,
Талантливых и чуть нахальных
И полных юности забав,
И постоянных вдохновений,
Каких досель не видел свет.
Прими спектакль из откровений
И молодых сердец замет.

Татьяна

Привет, привет! Ну как работа?
Мы так не виделись давно!
И тут вот на тебе, в субботу!
А видишь как, ведь суждено…

И пусть весь мир сейчас заботах,
И пусть – усталость января…
Не продинамь же ты меня!

Я в школе молча всё терпела;
Поверь же: Женька, никогда
Не поборола бы стыда,
Хоть и любовь не охладела.
Я каждый день хотя бы раз
Тревожу в памяти наш класс,
Учителей чудные речи,
Лак парты, доску, белый мел,
И ты за первою… Нет сил…
 И шутки были так беспечны…

Но вот ко мне не подходил!

Евгений

О Боже, Танька, как же скучно,
Брось лирику свою в камин.
Ты, зая, слишком простодушна.
Учителя и лак, и класс…
Давай, по щучьему веленью,
Шагай в кровать, пей квас и спать!

Татьяна

Другой!.. Нет, никому на свете
Не отдала бы сердца я!
И за слова свои в ответе!
То воля неба: я твоя;
Всю школу я как недотрога
Жила одной мечтой тобой!
И в универе тоже строго…
А ты, как вижу я, глухой.

Евгений

Ну, Танька! Ну ты отжигаешь!
(Не обижайся на меня…)
Ты же меня совсем не знаешь
А говоришь, что пропадаешь…
Давай, пока, и брось ля-ля.

Татьяна

Пусть… Так и быть! Судьбу мою
Отныне я тебе вручаю,
Над клавишами слёзы лью
И вот… о встрече умоляю…
Вообрази: сейчас одна,
Никто меня не понимает,
Меня так сильно накрывает,
А я молчать ещё должна?!
Я месседж жду: ловлю курсором
Надежды сердца и любви.
Ты мне ответь, но не сотри,
Ты объясни мне хоть обзором!

Евгений

Кончай, Танюха! Перечесть –
Скажу я честно: зависаю.
Я есть такой, какой я есть.
Всё, хватить. Споки, засыпаю.

ПРОХОДИТ НОЧЬ (всё-таки предлагаю классический танец)

Евгений

Танюш, я знаю, Скайп горит,
Поэтому пишу, наверно.
Я говорил вчера так скверно,
Реально, хамством здесь сквозит.
Чего хочу? С какою целью
Сейчас я буквы тебе лью?
Открою душу я свою.

Пересеклись с тобой случайно –
И вдруг кричишь ты о свиданье.
Чтобы совсем я не хотел…
Но знаешь, резко давать ходу…
Мне просто не с руки свободу
Сейчас менять на беспредел.

Татьяна

Привет, Женёк, да всё в порядке,
Не парься – высохли на грядке
Все помидоры…
Как запел!

Евгений

Ну, ты пойми меня, Танюша,
Нет, ты меня, давай, послушай.
Как там мой тёзка говорил,
Которого А.С. Пушкин создал:
«Я думал: вольность и покой
Замена счастью. Боже мой!
Как я ошибся, как наказан…»


Но Скайп погас. Сидит наш Женя,
Как будто громом поражен.
И как досадно, как обидно,
Ну, надо ж так вот, на рожон –
Не думал наш Евгений, просто,
Не видел чувств своих он роста.
Легко хамить, стуча по клаве,
В Сети зависли, как в канаве…
Но, милый зал, ведь это сказка!
А сказка иногда есть быль.
Так, зритель наш, вот и развязка


Заплаканной была Татьяна,
Ей монитор так надоел!
Вот современности удел –
Все чувства в электронных знаках,
Все слёзы – в смайлах, тексты – в тегах,
И путаются love и lol,
И за компьютерным столом
Мы, может быть,  полжизни тратим.

И встала Таня:
«Хватит, всё. Мне надоели эти письма,
И Интернет мне надоел.
Здесь в принципе не встретить счастья…»

И задвигаясь, стул гремел.

И встал Евгений:
«Меньше нервов. Наверно, просто я устал…» -
Он полушепотом сказал.

И зашагали Таня с Женей
Спокойно к выходной двери.
И оба в пол теперь смотрели,
И оба так себя жалели…
И не было для жизни сил.
И надо так же, в двух шагах
Вдруг разом бах – остановились
И очень-очень удивились!
Сидели ведь одном кафе,
Среди толпы народа – вместе!

Но Интернет затмил все вести,
Буквально всё и всех вокруг.

Вот так бывает, юный друг,
Вот так бывает, педагоги.
Мы часто ходим по дороге,
Но смотрим только на себя.
Не замечаем чувств душевных,
А души прячем за стеной;
И смайлов прыгающий рой
Бывает нам важнее взгляда.

Спасибо за вниманье, рады
Вам были показать сюжет,
Как Пушкин! Или лучше?
Нет?